'Я закрываю глаза, чтобы видеть'....

Контакты
E-Mail
Skypepchelkavanya
Facebook Facebook



Вона писала завжди. Ну не можна сказати, що з народження, але дуже рано. Все у неї були якісь клаптики паперу, на яких рядочками бігли вірші, якісь безкінечні зошитки, блокноти, записи, і все уривками, якимись хаотичними клаптиками. Нічого не було закінчено, не до роблено до кінця, не дописано. Якось вона перебирала старі коробки і познаходила свої щоденники, якось кумедно було там все описано. Звичайно собі дівчатка писали про кохання, про те, що з ними траплялося звичайними словами, просто. А у неї все було зашифровано. Ні імен, ні тобі фактів. Якісь уривки із життя, ніби сни описані у словах. Чому, власне, вона записувала свої переживання таким способом нікому не було зрозуміло. Можливо, вона боялась, що їх прочитають, а може соромилась своїх почуттів? Чому у її голові була така гіпертрофована не довіра до життя? Але щось її боліло, щось нило у серці, якщо писала. Хотіла виразити свої думки, прагнення, хотіла щоб її почули? Кому вона їх писала ці уривки із пам'яті?

Долі людські,
Мені болять,
Вивертають усю душу,
Осами дзижчать.

Тишу рушать.
Позакривали очі,
І не сплять.
Стоять – безмовно,
О! Тисячу проклять!

Витягли на сушу,
З глибин, недр річкових,
Свою злиденну душу,
Тепер я мабуть мушу,
Сповідатися при них…
2012
©І.Сирота